Біля лінії життя та смерті: чим унікальне місто, яке мріють захопити росіяни

Місто Краматорськ на Донеччині заснували поанд 155 років тому. Поселення людей в районі сучасного населеного пункту відомі з часів неоліту. У часи пізнього середньовіччя Донбас став частиною Дикого поля. Ці землі також називали Слобожанщиною або Слобідською Україною.

В період індустріалізації Краматорськ отримав статус міста. У ХХ-ХХІ століттях тут розвивалася машинобудівна й металургійна промисловість. У місті працювали заводи оборонної промисловості. До війни тут проживало понад 642,8 тис. осіб.

У 2014 році Краматорськ було окуповано. Тут точилися запеклі бої, однак українським захисникам вдалося відбити місто.

Тому, коли почалося повномасштабне вторгнення, було очевидно, що населений пункт буде першочерговою ціллю російської армії. Однак окупанти так і не змогли захопити його через героїчну оборону Бахмута.

Кореспондентка Gazeta.ua побувала у Краматорську й дізналася, як живуть люди у прифронтовому місті.

ЗАКРИТИЙ ПЛИТОЮ

На вул. Василя Стуса в самому центрі Краматорська закралася тиша. Тротуар на перетині доріг перетворився на вівтар памʼяті – лампадки зі свічками, квіти в чорних стрічках, похоронні вінки й фотографії з людьми, памʼять про яких житиме вічно.

Тут 27 червня 2022 року загинуло 13 людей, 60 – отримали поранення. Росіяни вдарили ракетами по ресторану RIA Pizza і торговельному центру поблизу. Сьогодні донедавна популярне місце стало пусткою – розбиті вітрини ювелірних крамниць, знищені будівлі зі скляними сучасними фасадами й потрощений ресторан, від якого лишилися тільки гори уламків.

 

Більшість загиблих були працівниками закладу, у той час відвідувачі вечеряли всередині ресторану й на літній терасі. Після вибуху під завалами опинилися понад сто людей. Зараз будь–хто може зайти в середину.

Повільно крокуємо пустими залами з обвугленими стінами, побитою осколками барною стійкою, минаємо витяжки на кухні, що впали на підлогу. Бачимо широкий отвір у стіні: вочевидь, тут були двері. За ними – щось схоже на поле битви, всіяне шматками цегли в копоті. Під спаленими уламками й мереживом скла валяється синя кепка, а поруч сперся на одну ногу обідраний диван.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Знищення” Соловйова, шансон і зміни у ставленні до РФ: як люди виживають у прифронтовому Слов’янську

За кілька кварталів звідси у ресторані на нову роботу влаштувався колишній офіціант RIA Pizza 18-річний Арсеній Коваленко. У день трагедії хлопець був на зміні і обслуговував столики.

Фото: Тарас ПОДОЛЯН

Арсеній знаходить кілька хвилин, щоб поговорити, хоча й робить це не охоче. Важко згадувати той день, зізнається.

– Я просто йду, звук, спалах, вибух – і я лежу, – розповідає стримано хлопець. Стоїть у чорному фартусі й білій сорочці. – Мене привалило залізними конструкціями і зверху бетонною плитою. Якби конструкцій не було, то мене б роздавило.

У цілковитій темряві Арсеній чув крики людей і дзвінок свого телефону.

 

– Мені хтось намагався додзвонитися, – згадує Коваленко. – Коли вже дістали, тоді зміг відповісти, бо мене зажало так, що не міг поворухнутися. Був у метрах десяти від епіцентру вибуху. Був закритий плитою, відчував тільки смак пилу й запах пороху. Тільки через пʼять хвилин щось почув, бо оглушило сильно. Біля мене лежали свої – і я їх чомусь не чув.

БЛИЗЬКО ДО ФРОНТУ

Рятувальники діставали Арсенія з–під завалів. Припідняли конструкцію й витягували крізь щілину.

– Виліз і почав бігти до своїх. Мене медик хапає за руку, я вириваюсь – тоді вже кілька лікарів тримали й вивели. Я знав, що там є мої, хотів допомогти. Почали оглядати, а потім винесли нашу дівчинку–сушистку. Перемотали голову й забрали в лікарню, бо незрозуміло було, що зі спиною.

 

Із загиблими дружив тісно. Спілкувалися на роботі й проводили вільний час. Більшість із тих, хто вижив у трагедії, одразу виїхали з Краматорська.

– Це рано чи пізно сталося би. Перший приліт був у готель, а потім поруч прилетіло, – каже Арсеній. – Це було очікувано. Тоді було багато людей у закладі, з однією дівчиною Катею був з самого дитинства знайомий. У мене тоді був другий день народження, довго не міг повірити у те, що сталося.

Після вибуху Коваленко лікувався, бо отримав численні травми спини й опіки. Часто з колегами приходили до ресторану, щоб вшанувати памʼять друзів. Потім їздив у Вінницю, щоб якось відволіктися.

– Тут немає нормального життя, – зізнається хлопець. – Через день кудись прилітає, на вулицях немає світла. Сидиш дома постійно, але з часом звикаєш. Це не дуже прикольно – не знати, куди прилетить.

У 2014 році родина Арсенія після початку окупації Донбасу виїхала в інший регіон. Ніхто не міг подумати, що війна знову прийде в їхнє рідне місто.

– Нічого не працює, тільки кілька ресторанів. Торговельні центри зачинені, роботи немає. У тому ж Харкові більше відкрито, хоча різниця 200 кілометрів. У Краматорську залишились одиниці. Я вчусь на зварювальника, але працюю офіціантом, бо роботи в місті мало дуже – касири, продавці. У ЦУМ всі бояться ходити, бо може прилетіти.

 

У місті загула сирена – довгим протяжним звуком. На сигнал тривоги ніхто не реагує, бо його вмикають надто часто, пояснює Коваленко.

– Немає сенсу ховатися, – каже хлопець. – Її вмикають уже після того, як щось прилітає. Дуже близько до лінії фронту, тому швидко все долітає. Коли в RIA вибух був, то сирени не було. Телефон був у фартусі і впирався в горло – тільки за хвилини три почала кричати сирена.

ПРОРИВ НА МАРІУПОЛЬ

До вівтаря під клумбою приносять речі, які асоціюються з загиблими – солодку газовану воду, цигарки, кросівки, резинові капці, які часто на кухнях носять кухарі. Жоден місцевий не проходить повз – зупиняються, схиливши голови додолу.

Повільно в навушниках йде чоловік у шортах і футболці кольору хакі. Крізь сонцезахисні окуляри не видно очей. Зупиняється через кожні кілька кроків і роздивляється місце вибуху.

 

– Я – Олєжка, – каже привітно з посмішкою чоловік. Зблизька видно акуратну русяву бороду й засмаглий ніс.

Олег “Гонсалес” розповідає, що сам родом з Сіверськодонецька на Луганщині. Зараз служить у війську й захищає Україну на фронті в складі розвідувального підрозділу.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Врятовані від смерті та росіян: фото та історії тварин, яким не дали втонути після підриву ГЕС

– Із січня цього року в Краматорську. Вступив в Збройні сили 24 лютого 2022 року, – розповідає Олег.

З Луганської області “Гонсалес” виїхав ще до війни на Донбасі. Поїхав на навчання й влаштувався в Польщі на роботу в сфері логістики. До повномасштабного вторгнення жив за кордоном. Коли почалася Велика війна, вирішив повернутися й боронити рідну землю від росіян.

– Так не має бути, – каже Олег. – Знаю, що більшість виїжджають, але тут залишаються жінки, діти, літні люди – хтось має їх захистити й дати надію на те, що все буде добре. Коли повернувся на Донбас, то особливих змін не помітив, крім того, що багато людей зайняли чітку позицію щодо України. Луганська, Донецька область завжди були російськомовними. У більшості знайомих родичі в Росії. Було російське телебачення, з 20 шкіл – 20 російськомовні. Часто дорослі говорили, що на Заході нас ненавидять. Зараз я розумію, що це брехня.

Зараз чоловік живе в Краматорську й позмінно виїжджає на позиції. Спершу приїхав в Київ і хотів брати участь в обороні столиці.

 

– Тоді якраз “київська кампанія” почала стихати, а я приїхав у відділення до свого друга, – згадує військовий. – Через те, що я був без досвіду, то не брали. А коли вже росіяни відійшли, то нас відправили на деблокаду Маріуполя, коли ще не знали, яка там аж така катастрофа й кільце у 150 кілометрів. Зрозуміли, що нас дуже мало, немає жодної підтримки, мало зброї – і це самогубство. Коли не вдалося зробити прорив на Маріуполь, залишилися на Запорізькому напрямку. Зараз уже воюємо на Бахмутському напрямку.

ХЛОПЦІ ВТОМИЛИСЯ

Біля Бахмута зиму зустріли не в окопах, каже “Гонсалес”. Жили у покинутих будинках місцевих.

– Мене гріла душа, що хлопцям в окопах набагато важче. Я був морально готовий до цього, йшов з холодною головою. Страшно було, тільки коли танк почав стріляти в наш будинок. Будівля була не з цегли, а з плит – це врятувало. Бо такі плити танк буде довго розбирати. Почали потроху збиратися й відступати. У нашій бригаді не було великих втрат, але чув історії про те, що в Краматорську у моргах все було переповнено. У нас інша ситуація, найважче було у січні-лютому.

 

Олег не вірить уже в казки російських військових про те, що вони не знали, куди йдуть і чому. Хтось із окупантів воює заради грошей, також вплинула пропаганда, але вони мають інтернет і бачать, що відбувається, переконаний чоловік.

– Бахмут зараз більше як символ. Його оборона – це психологічний тиск. Бахмут знаходиться в ямі, він не потрібен абсолютно. Просто у росіян була ціль захопити його до річниці повномасштабного вторгнення. Але їм це не вдалося. Хоча там постійно є наші сили, однак саме місто не має жодного стратегічного значення. Навіть села мають більше ваги, бо знаходяться на височині. Ніхто не хоче знаходитися в ямі, щоб тебе згори обстрілювали. Це символ – але його вже не існує.

На фронті тривають контрнаступальні операції. Однак усе, що українці бачать – тільки початок, зізнається Олег.

 

– Я вважаю, що тільки коли нам дадуть справжню ударну техніку, авіацію – тільки тоді щось може початися. Нас менше, але більша мотивація у людей, ніж у росіян. Хлопці втомилися, але знаю, що мало хто хоче додому. Тут деякі цивільні не дуже добре ставляться до українських військових, але бояться щось сказати. А от у мене є знайома медикиня, то розповідала, що їй говорили: “Це ще треба подивитися, хто кого обстрілює”.

Для військового показником ставлення до військових, які більшість часу живуть у місті, є ціни у магазинах. Вони тут значно вищі, ніж у столиці, зізнається.

 

– Там навіть в “Сільпо” дешевші якісь продукти. Мені в Києві простіше замовити щось, ніж тут купувати, навіть техніку і так далі, – пояснює чоловік. – У Сіверськодонецьк повертатися не планую після звільнення. Там третина міста зруйнована майже. Плюс більшість, хто там залишився, щось чекали. В Росії вони не потрібні, тут теж. Не хочу, щоб мої близькі поруч з ними жили. У Донецьк би хотів повернутися. Кожен з хлопців, із ким розмовляв, після перемоги хоче виїхати кудись на острова, де мінімальна цивілізація. Робити барбекю, дивитись на океан, щоб відпочити головою.

“ВАШІ ПОВСТАНЦІ”

У Краматорську відчувається дух міста. На зупинках люди чекають громадський транспорт, у магазинах стоять черги, а вулицями гуляють мами з візочками. Тут працюють цивільні лікарні. У одній з них зустрічаємося з місцевою мешканкою, медикинею 36-річною Анною Щудро.

Жінка зустрічає у робочому медичному халаті, має яскраву зовнішність і кучеряве волосся. Запрошує у свій кабінет: на столах гори паперів, на полицях і підлозі стоять коробки з медичними засобами.

 

– Народилася у Краматорську, – розповідає жінка й сідає на крісло за робочим столом. – Це вже не перша війна в нашому житті. У 2014 році не виїжджала, бо були пацієнти, яких не могла покинути. До повномасштабного вторгнення, щоправда, працювала в іншій лікарні. Але через вмовляння родичів виїхала з міста на певний час, коли росіяни обстріляли залізничний вокзал Краматорська. Тоді загинув мій друг, якраз волонтерив там. Загострення було під Словʼянськом.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Деякі стекли кров’ю в автівках” – історія “азовця”, який пережив теракт РФ в Оленівці

Із 2014 року жінка не спілкується з родичами, що живуть у Росії.

– Я йду площею, там було захоплення адмінбудівлі, я своїй двоюрідній сестрі кажу, що тут вже стоять російські війська. А вона відповідає: “Ти кажеш мені неправду. То ваші повстанці”. Були в окупації ж тоді, а вони не вірили. Не думала, що знову війна повернеться в наше місто.

 

Жити в прифронтовому місті для місцевих вже стало звичкою. Але найстрашніший день в житті був тоді, коли окупанти вдарили по вокзалу, згадує Анна.

– Привозили поранених. Вибух почули, а потім уже дізналися, що сталося. ЛІкарі-хірурги ж багато бачили за життя, але не витримували, коли бачили дітей без ніг, без ручок, – тамує хвилювання жінка, а її очі наповнюються слізьми. – Багато поранених було. Дівчинка одна вже з протезами бігає, бо у неї ніжки постраждали. У її мами теж немає однієї ноги. Збиралися евакуюватися, братик чекав їх на вокзалі, а вони вийшли й потрапили під обстріл. Тато їхній служить.

На вокзалі в той момент була повна площа людей. Росіяни знали, куди цілять, впевнена Аня.

– Коли Велика війна почалась, то не було паніки, страху. З друзями робили “коктейлі Молотова”. Зараз не вистачає лікарів, бо багато виїхали з міста, а людей треба лікувати.

Життя у місті пожвавилося останнім часом. Жителі їздять на місцеві курорти, а Анна нещодавно відпочивала у комплексі в Святогірську.

 

– Їдеш зруйнованими вулицями, повз побиті будинки. Потім серед цього всього – готель, де купаються діти, сосни й свіже повітря. Таке життя триває, а виїжджаєш за межі – повертаєшся знову в реальність. Але ціни в Краматорську дорожчі, бо сюди важче везти. Але й кажуть, що через те, що у нас зона бойових дій, то й зарплати вищі. Наприклад, у супермаркетах.

Щоб комфортно прожити у Краматорську, потрібно заробляти близько 20 тис. грн на місяць, каже Анна. Зняти квартиру тут можна за 10 тис. грн.

 

– Працюють школи, йде набір на онлайн навчання. Чула, що наче з 1 вересня планують виводити в класи. Важко собі це уявляю, як діти вчитимуться під обстрілами, – каже наостанок жінка.

До Краматорська ходить потяг Інтерсіті+. Вокзал у місті називають місцем “зустрічі й прощань”. Тут на перонах – найщиріші поцілунки, обійми й гіркі сльози. З романтичних побачень у прифронтовому місті повертаються додому закохані жінки. Потяг приїжджає, вони заходять у вагони, довго стоять на сходах і стримують ридання.

Reakcja

0%0Pozytywnie0%0Neutralnie 0%0Negatywnie

Twoje emocje

0%0Lubię to!

0%0Super0%0Ekscytujący 0%0Ciekawy0%0Smieszny0%0Smutny0%0Wściekły0%0Przerażony0%0Szokujący0%0Wzruszający0%0Rozczarowany0%0Zaskoczony

Co sądzisz?

0%0Prawda0%0Manipulacja0%0Fake news

0

0Ulub

Oryginalne źródło ZOBACZ